Au bas du document texte traduit en Ukrainien
Cet article est paru le premier novembre 1919 dans une grande édition mensuelle (LE MONDE ILLUSTRÉ : n°3228 BNF). De tendance conservatrice et populaire il reste une source inépuisable d’article sur le monde diplomatique d’entre les années 1860 et 1950. Très bien documenté il nous déconcerte par son actualité.
Bernard Rouillé
LE MOUVEMENT NATIONAL UKRAINIEN
Nous avons publié dans notre dernier numéro un article de M. Serge Stem, conseiller municipal d’Odessa, en faveur de la reconstitution de la grande Russie, telle qu’elle était avant la Révolution bolcheviste. Le Bureau ukrainien de Presse nous communique une élude, qu’il nous a paru intéressant de reproduire ici et où la thèse de l’indépendance de la République d’Ukraine est vigoureusement défendue.
LA SITUATION GÉNÉRALE DE L’ANCIENNE RUSSIE.
Depuis la Révolution qui, en 1917, renversa ler égime tsariste, trois grands courants politiques se sont dessinés à travers l’ancienne Russie. Le premier, qui a failli tout emporter, est le bolchevisme. Mais le mouvement séparatiste à la suite duquel douze États de l’ex-empire ont repris leur indépendance, ravie durant les derniers siècles par les Tzars moscovites, a réussi à endiguer ce torrent tumultueux, et à le refouler dans les limites de la Grande-Russie, ou Russie proprement dite. Le deuxième courant est alimenté par l’anti bolchevisme unitaire pan russe, dont les anciens officiers généraux du Tzar, tels que Koltchak, Denikine, Judenitch, et les partis de droite de l’ancienne Douma sont les guides naturels.
Malheureusement en raison de leurs attaches bien connues avec le régime disparu, ces chefs sont l’objet d’une suspicion universelle, car dans toutes les parties de l’ancienne Russie, dans les masses profondes du peuple et des classes intellectuelles, les aspirations démocratiques et la haine de l’autocratie prédominent. Enfin, le troisième courant est représenté par l’esprit nationaliste, par conséquent séparatiste, et anti bolcheviste des douze États nouveaux : Pologne, Ukraine, Esthonie, Lettonie. Lithuanie, Finlande, Russie Blanche, Kouban, Nordeaucasie Azerbaïdjan, Géorgie et Arménie, qui, en proclamant leur indépendance, n’ont fait que réaliser le vœu secret de leurs habitants que la nostalgie d’une indépendance, violée par le conquérant de Moscou, a toujours hantés, et qui, pour maintenir intact le dépôt sacré des traditions de leurs ancêtres libres, ont souffert sous la domination russe les persécutions les plus atroces.
L’UKRAINE.
Qu’est-ce que l’Ukraine ? Son désir d’indépendance absolue est-il légitime ? Sur quelles raisons ethnographiques et historiques se base-t-elle pour exiger sa séparation de l’ancien Empire russe ? Ces raisons sont identiquement les mêmes que celles invoquées par la Pologne ou la Lithuanie, dont l’histoire est mêlée à celle de l’Ukraine. Comme la Pologne, comme la Lithuanie, l’Ukraine eut son existence propre du IXe siècle au XVII siècle. Mais la richesse de ses terres, l’activité de sa population paysanne, le développement de sa culture intellectuelle — au XVII r siècle, on ne comptait que 40 % d’illettrés en Ukraine — enfin, sa position fâcheuse entre deux peuples remuants et guerroyeurs, les Polonais et les Moscovites, et sur la route qui conduisait de l’Asie à Byzance, l’exposèrent tour à tour aux agressions de ces deux derniers peuples et des Tartares qui, plusieurs fois ravagèrent affreusement le pays. Aussi, l’histoire, de la malheureuse Ukraine est-elle surtout constituée par le récit des guerres soutenues confie ses voisins pour défendre son indépendance et des alliances qu’elle se vit souvent contrainte de rechercher et de contracter tantôt avec la Pologne, tantôt avec la Lithuanie et plus tard avec la Suède.
Dans son histoire de Charles XII de Suède, Voltaire a dit que « l’Ukraine a toujours aspiré à être libre ». C’est pour être libre et pour échapper à l’oppression des seigneurs polonais, haïs par la démocratique Ukraine, que celle-ci, en 1654, rechercha l’alliance du tzar moscovite. A partir de cette époque, des luttes sanglantes ne cessèrent de mettre aux prises les moscovites, qui s’efforçaient de transformer l’alliance en servage, et les Ukrainiens qui entendaient conserver leur indépendance totale.
Enfin, en 1764, Catherine II, déchirant les traités qui garantissaient l’autonomie de l’Ukraine, supprime l’Hetmanat et le remplace par une administration russe. Des soulèvements se produisent. Un 1775, de grandes forces russes détruisent le centre de résistance des Cosaques Zaporogues. Ceux-ci émigrent et se répandent dans la Dobroudja, le Caucase et le Kouhan. En 1780, Catherine II divise l’Ukraine en provinces et les incorpore à la Russie;
toutes les institutions démocratiques sont supprimées ; les persécutions commencent. On interdit l’enseignement et l’usage de la langue ukrainienne. Des peines qui vont jusqu’à la mort punissent les récalcitrants. Ce régime a été appliqué par tous les Tzars qui se sont succédé. Il était à peu près le même en Galicie orientale, partie de l’Ukraine annexée par l’Autriche et gouvernée par les Polonais. Et, cependant, en dépit de cette œuvre forcenée de russification ou de polonisation, l’Ukraine martyre a su conserver intacts son esprit national, sa langue, sa culture générale, ses aspirations démocratiques. Pierre le Grand a reconnu la supériorité de ce peuple en disant de lui : « Le peuple ukrainien est très intelligent, mais ce n’est pas un avantage pour nous. » Righer, le grand patriote tchèque à la Constituante de Kromiezrz, le 24 janvier 1849, s’est écrié, parlant de l’Ukraine : « Un pareil peuple ne se laissera pas abattre par une négation, ne se laissera pas effacer d’un trait de plume. » Et, en 1911, le ministre russe Stolypine a reconnu dans les plaintes qu’il exhalait au sujet de l’attitude des Ukrainiens, la survivance incompressible de leur esprit national ; il les qualifiait, d’ailleurs, d’allogènes « et recommandait la lutte contre l’idée de la « restauration de l’ancienne Ukraine ».
COMMENT L’UKRAINE RENAQUIT SES CENDRES.
Prétendre donc que l’Ukraine est une invention austro-allemande est puérilité. L’Académie russe des Sciences de Petrograd n’affirma-t-elle point, elle-même, dans un mémoire daté du 20 février 1906. Que la langue ukrainienne ne fût pas un dialecte (le la langue russe, mais une langue slave distincte, et que le peuple ukrainien n’était pas une branche du peuple russe, mais un peuple slave ayant son caractère ethnique propre. Mieux, maints critiques ont émis l’avis que la littérature ukrainienne, si expressive, si généreuse d’imagination, dépasse en valeur et en abondance la plupart des autres littératures slaves.
Le résumé qui précède suffit à démontrer que le peuple ukrainien eut toujours, au fond de son âme et de son cœur, la volonté secrète de se détacher de la Russie et de l’Autriche, oppressives et spoliatrices, à la première occasion favorable. Cette occasion, attendue et espérée depuis plus de deux siècles, surgit enfin quand éclata la révolution russe de 1917. Immédiatement, le Congrès National de l’Ukraine constitué par les Délégués des municipalités, des coopératives, des sociétés politiques scientifiques et littéraires, auxquels se joindront plus tard les représentants des soldats, des paysans et des ouvriers, élit une Racla Centrale, qui assuma le pouvoir. Une lutte acharnée s’engage avec le Gouvernement de Kerensky, que l’esprit séparatiste de l’Ukraine inquiète. L’assentiment de Petrograd est cependant donné à la constitution d’un Secrétariat Général de l’Ukraine, que dirige Vinnitchenko et dans lequel Petlioura prend en mains les services de la guerre. Celui-ci, au moment de l’offensive allemande de juillet 1917, s’applique de toutes ses forces à maintenir le front Sud-Ouest. Mais les bolchevistes ont renversé Kerensky, l’armistice est conclu. Le 7 novembre 1917, la Rada Centrale proclame définitivement, au milieu de l’enthousiasme populaire, la Constitution de la République Ukrainienne. En décembre 1917, les Soviets déclarent la guerre a l’Ukraine ; en janvier 1918, la Rada proclame l’indépendance complète de l’Ukraine. Les bandes bolchevistes envahissent l’Ukraine, pillant, brûlant, massacrant tout sur leur passage. Débordé de toutes parts, le Gouvernement ukrainien est acculé à signer à contre-cœur la paix séparée de Brest-Litovsk.
Les Allemands occupent l’Ukraine. Leurs agissements soulèvent les populations. Un complot s’organise entre germains et réactionnaires russes : Skoropadsky, leur homme lige, est nommé hetman de l’Ukraine. Petlioura est emprisonné, les patriotes ukrainiens traqués et persécutés. Mais de grandes émeutes éclatent ; en juillet 1918, une Ligue Nationale anti-allemande et anti-russe est formée. L’hetman Skoropadsky apprenant la signature de l’armistice, qui marque la défaite définitive des Empires centraux, forme un cabinet de monarchistes russes et conclut une alliance avec le général Denikine.
La Ligne Nationale s’insurge contre ce qu’elle considère comme une trahison envers la patrie, délivre les patriotes emprisonnés, et constitue un Directoire à la tête duquel elle place Vinnitchenko et Petlioura. Celui-ci forme rapidement une grande armée. L’hetman et les Allemands sont chassés de l’Ukraine.
UN CALVAIRE.
A partir de ce moment, le gouvernement et le peuple ukrainien gravissent un véritable calvaire. Soutenant une lutte effroyable contre les bolchevistes qui occupent les villes principales, grâce à la complicité des Russes et des Juifs russifiés qui y résident, le Directoire doit faire front également aux Polonais qui veulent conserver la Galicie orientale peuplée de 75 d’Ukrainiens
, aux Roumains qui revendiquent la Bessarabie, au général Denikine qui s’obstine à considérer les Ukrainiens comme des rebelles. Mal informée sur les clauses et la nature du mouvement national ukrainien, l’Entente, d’autre part, crée les plus grandes difficultés au Directoire. Dans le but de favoriser l’aplanissement de celles-ci, Vinnitchenkos en se retire et Petlioura reste seul à la tête du Gouvernement. Deux fois, les bolchevistes ont fait des propositions de paix à l’Ukraine ; les Soviets s’engageaient, en échange de la neutralité de celle-ci, à reconnaître l’indépendance de l’Ukraine. Malgré l’hostilité de Denikinc, malgré l’abstention de l’Entente, deux fois — la dernière, au cours de ce mois — le gouvernement de Petlioura repoussa ces avances. La lutte de l’Ukraine continue donc contre les Soviets de Moscou, mais elle se poursuit contre les panrusses de Denikine. L’Ukraine veut rester l’Ukraine.
LE GÉNÉRALISSIME PETLIOURA PRÉSIDENT DU DIRECTOIRE
DE LA RÉPUBLIQUE UKRAINIENNE.
Ce patriote éclairé, doublé d’un politique avisé, ce démocrate qui s’est entièrement voué à la résurrection de la patrie ukrainienne fera figure dans l’histoire. Fils d’une pauvre famille de Cosaques, il est né en 1879 au cœur de cette Ukraine qu’il aime d’un si ardent amour. Malgré l’ostracisme qui ferme aux Ukrainiens les portes des écoles, il est si riche de dons naturels qu’il force les portes de l’Académie théologique. Mais il fait de la propagande pro-ukrainienne ; on le chasse. Suspect, il se voit forcé de quitter son pays pour échapper aux persécutions. Il voyage dans le Caucase, dans le Kouban ukrainien où il fait de la propagande pour le compte des coopératives. Plus tard, il est publiciste à Moscou, où il traite les questions économiques et rédige dans les journaux ukrainiens. La guerre survient. Il occupe une-place prépondérante dans la Ligue des députations provinciales (Zemstvos) qui consacre toute son activité au soulagement des combattants. La Révolution éclate. Il revient en Ukraine et, devant l’anarchie qui gangrène les milieux russes, il s’efforce de faire la part du feu et d’organiser la défense des frontières de l’Ukraine. Mais on ne l’écoute pas à Petrograd, quand il réclame le groupement des soldats ukrainiens en une seule armée. Kérensky est renversé. C’est le désordre partout, la débandade générale au front. Quand une mission de l’Entente vient demander à Petlioura l’appui de l’Ukraine, il est trop tard ; il n’est plus possible de n’envisager qu’une seule lutte : celle pour la restauration de l’ordre à l’intérieur.
C’est à cette tâche herculéenne que Petlioura s’est attelé en Ukraine. Il a su, au milieu des pires difficultés, sans aucun appui de l’Entente, se ménager des accords avec la Roumanie, avec la Pologne, avec l’Italie. Le Saint-Siège a reconnu son gouvernement. Seule l’Entente le boude encore. On ne peut derrière cependant le taxer .de germanophile et il a lui toute l’Ukraine levée pour défendre son indépendance, revendication aussi légitime que celle de la Pologne, de la Tchéco-Slovaquie ou de la Finlande.
LE COMTE TYSZKIEWICZ PRÉSIDENT DE
LA DÉLÉGATION UKRAINIENNE A LA CONFÉRENCE.
le gouvernement de l’Ukraine est représenté à la Conférence par une délégation à la tête de laquelle est placé le comte Michel Tyszkiewicz. Issu d’une famille aristocratique lithuano-ukrainienne, le comte Tyszkiewicz est un patriote ardent et convaincu. Il a dépensé sa fortune et ses efforts pour la cause de l’indépendance ukrainienne.
« Quel dommage, nous disait-il récemment, que tant de Français ignorent que l’Ukraine compte près de 40 millions d’habitants, ayant une langue et une littérature propres, distinctes de celles de la Russie et de la Pologne. L’Ukraine a une conscience nationale, et penser en tant que peuple indépendant, c’est exister déjà comme tel. Malheureusement, mon pays est riche, il fut toujours le grenier de l’Europe ; son sous-sol est riche en charbon et le pétrole abonde en Galicie orientale. Aussi, nos voisins nous ont-ils toujours exploités parce que nous étions les plus faibles et sans organisation. Mais, désormais, nous voulons être maîtres chez nous. Nous ne voulons être ni Russes, ni Polonais, mais Ukrainiens. Le président Wilson et la Société des Nations nous en ont donné l’espoir et le droit.
« On a dit que nous faisions le jeu des Allemands. Quelle hérésie ! Quelle erreur ! Le gouvernement provisoire de l’Ukraine est ententophile. Répétez-le, car c’est la vérité. Il l’est par sentiment, il l’est par intérêt. La France est la terre de la liberté, et la France, ajoute finement M. Tyszkiewicz, est loin ; elle n’est pas une menace pour notre indépendance. »
F. Tessier.
Traduction en Ukrainien
Ця стаття була опублікована 1 листопада 1919 року у великому щомісячному виданні (LEMONDE ILLUSTRÉ: n°3228 BNF).) Консервативна і популярна в тенденції, вона залишається невичерпним джерелом статей про дипломатичний світ між 1860-ми і 1950-ми роками. Дуже добре задокументована, вона збентежила нас своєю актуальністю.
Бернар Руй
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ
У нашому останньому номері ми опублікували статтю пана Сергія Стема, міського радника Одеси, на користь відновлення Великої Русі в тому вигляді, в якому вона була до більшовицької революції. Українська прес-служба надіслала нам листа, який, на нашу думку, було б цікаво відтворити тут і в якому енергійно захищається теза про незалежність Республіки Україна.
ЗАГАЛЬНА СИТУАЦІЯ СТАРОДАВНЬОЇ РУСІ.
Після революції 1917 року, яка повалила царський режим, на всій території колишньої Росії виникли три основні політичні течії. Першим, хто майже все відніс, був більшовизм. Але сепаратистський рух, внаслідок якого дванадцять держав колишньої імперії повернули собі незалежність, відібрану протягом останніх століть московськими царями, зумів зупинити цей бурхливий потік і відкинути його назад у межі Великої Русі, або власне Росії. Друга течія живиться загальноросійським унітарним антибільшовизмом, природними провідниками якого є колишні генеральні офіцери царя, такі як Колчак, Денікін, Юденич, праві партії старої Думи. На жаль, через свої добре відомі зв’язки з неіснуючим режимом ці вожді є об’єктом загальної підозри, бо в усіх частинах старої Росії, серед глибоких народних мас і класів інтелігенції переважають демократичні устремління і ненависть до самодержавства. Нарешті, третя течія представлена націоналістичним, а тому сепаратистським і антибільшовицьким духом дванадцяти нових держав: Польщі, України, Естонії, Латвії. Литва, Фінляндія, Біла Русь, Кубань, Нордеавказзія, Азербайджан, Грузія та Вірменія, які, проголосивши свою незалежність, лише виконали таємне бажання своїх мешканців, яких завжди переслідувала ностальгія за незалежністю, порушена завойовником Москвою, і які, щоб зберегти недоторканим священний депозит традицій своїх вільних предків, зазнали під російським пануванням найжорстокіших переслідувань.
УКРАЇНА.
Що таке Україна? Чи правомірним є його прагнення до абсолютної незалежності? На яких етнографічних та історичних підставах вона обґрунтовує свою вимогу про відокремлення від колишньої Російської імперії? Ці причини ідентичні тим, на які посилаються Польща чи Литва, чия історія тісно переплітається з історією України. Як і Польща та Литва, Україна мала власне існування з IX по XVII століття. Але багатство її земель, активність її селянського населення, розвиток її інтелектуальної культури — у XVII столітті в Україні було лише 40 відсотків населення — нарешті, її невдале становище між двома неспокійними і войовничими народами, поляками і московитами, і на шляху, що вів з Азії до Візантії, виставило її, в свою чергу, агресії двох останніх народів і татар, які, кілька разів страшенно спустошували країну. Таким чином, історія нещасної України в основному складається з наративу про війни, які вели її сусіди для захисту своєї незалежності, і про союзи, які вона часто була змушена шукати і укладати іноді з Польщею, іноді з Литвою, а потім зі Швецією.
У своїй історії шведського короля Карла XII Вольтер сказав, що «Україна завжди прагнула бути вільною». Саме для того, щоб бути вільним і уникнути гніту польських панів, яких ненавиділа демократична Україна, останні у 1654 році шукали союзу з московським царем. З того часу тривала кровопролитна боротьба проти українців, які прагнули зберегти свою тотальну незалежність.
Нарешті, в 1764 році Катерина II, розірвавши договори, які гарантували автономію України, скасувала Гетьманщину і замінила її російською адміністрацією. Відбулися повстання. У 1775 році великі російські війська зруйнували запорозький козацький осередок опору. Вони емігрували і розселилися по Добруджі, Кавказу і Кухану. У 1780 році Катерина II поділила Україну на губернії і включила їх до складу Росії; придушуються всі демократичні інститути; Почалися гоніння. Викладання та використання української мови заборонено. Вироки, які доходять до смерті, карають непокірного. Цей режим застосовувався всіма царями, які змінювали один одного. Приблизно так само було і в Східній Галичині, частині України, анексованій Австрією і керованій поляками.
І все ж, незважаючи на цю шалену працю русифікації чи полонізації, замучена Україна змогла зберегти недоторканою свій національний дух, свою мову, свою загальну культуру, свої демократичні прагнення.
Наведеного вище резюме достатньо, щоб показати, що український народ завжди мав у глибині своєї душі та серця таємну волю відокремитися від Росії та Австрії, гнобительської та грабіжницької, за першої ж сприятливої нагоди. Ця можливість, на яку чекали і сподівалися понад два століття, остаточно виникла, коли вибухнула російська революція 1917 року. Відразу ж Національний конгрес України, що складався з делегатів муніципалітетів, кооперативів, політичних, наукових і літературних товариств, до яких згодом приєдналися представники військових, селянських і робітничих, обрав Центральну Раклі, яка перебрала владу в свої руки. Почалася запекла боротьба з урядом Керенського, який був стурбований сепаратистським настроєм України. Однак Петроград погодився на створення Генерального секретаріату України, який очолював Вінниченко і в якому Петлюра відповідав за військові служби. На момент німецького наступу в липні 1917 року останній з усіх сил докладав зусиль до утримання Південно-Західного фронту. Але більшовики повалили Керенського, і перемир’я було укладено. 7 листопада 1917 року Центральна Рада на хвилі народного піднесення остаточно проголосила Конституцію Української Республіки. У грудні 1917 року Радянський Союз оголосив війну Україні; у січні 1918 року Рада проголосила повну незалежність України. Більшовицькі банди вторглися в Україну, грабували, спалювали, вирізали все на своєму шляху. Пригнічений з усіх боків, український уряд змушений неохоче підписати сепаратний Брест-Литовський мир.
Німці окупували Україну. Їх дії розбурхують населення. Між німцями та російськими реакціонерами була організована змова: гетьманом України було призначено їхнього сеньйора Скоропадського. Петлюру ув’язнюють, українських патріотів полюють і переслідують. Але спалахнули великі заворушення; у липні 1918 року було утворено антинімецьку та антиросійську Національну лігу. Коли гетьман Скоропадський дізнався про підписання перемир’я, яке ознаменувало остаточний розгром Центральних держав, він сформував кабінет російських монархістів і уклав союз з генералом Денікіним.
«Національна лінія» повстала проти того, що вважала зрадою Вітчизни, звільнила ув’язнених патріотів і створила Директорію, на чолі якої поставили Винниченка і Петлюру. Він швидко сформував велику армію. Гетьмана і німців вигнали з України.
ГОЛГОФА.
З цього моменту українська влада і народ піднялися на справжнє випробування. Підтримуючи страшну боротьбу проти більшовиків, які окупували головні міста, завдяки співучасті росіян і русифікованих євреїв, які там проживали, Директорії довелося зіткнутися також і з поляками, які хотіли зберегти Східну Галичину населеною 75 українцями, румунами, які претендували на Бессарабію, і генералом Денікіним, який уперто вперто вважав українців повстанцями. Слабо поінформована про положення та характер українського національного руху, Антанта, навпаки, створила найбільші труднощі в Директорії. Щоб сприяти згладжуванню останньої, Винниченки вийшли з неї, а Петлюра залишився один на чолі Уряду. Двічі більшовики виступали з мирними пропозиціями Україні; Радянський Союз зобов’язався в обмін на нейтралітет останніх визнати незалежність України. Незважаючи на ворожість Денікіна, незважаючи на утримання Антанти, двічі — останній протягом цього місяця — уряд Петлюри відкидав ці аванси. Таким чином, триває боротьба України проти московських Рад, але продовжується проти денікінських панрусів. Україна хоче залишатися Україною.
ГЕНЕРАЛІСИМУС ПЕТЛЮРА, ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ.
Цей освічений патріот, а також проникливий політик, цей демократ, який повністю присвятив себе відродженню української Батьківщини, стане фігурою в історії. Син бідної козацької родини, він народився 1879 року в самому серці України, яку кохає з такою палкою любов’ю. Незважаючи на остракізм, який зачинив двері шкіл для українців, він був настільки багатий на природні дари, що змусив двері Богословської академії. Але він веде проукраїнську пропаганду; Його проганяють. Підозрюваний, він змушений покинути свою країну, щоб уникнути переслідувань. Їздив на Кавказ, на українську Кубань, де займався пропагандою від імені кооперативів. Пізніше був публіцистом у Москві, де займався економічними питаннями та писав для українських газет. Прийшла війна. Він займає чільне місце в Лізі провінційних депутацій (земств), яка всю свою діяльність присвячує допомозі воюючим сторонам. Вибухнула революція. Він повернувся в Україну і, зіткнувшись з анархією, що охопила російські кола, намагався максимально використати вогонь і організувати оборону кордонів України. Але його не послухали в Петрограді, коли він закликав до об’єднання українських вояків в єдину армію. Керенський був повалений. Скрізь був безлад, загальна тиснява на фронті. Коли місія Антанти приїхала до Петлюри з проханням про підтримку України, було вже пізно; Вже не можна уявити собі тільки одну боротьбу: за наведення порядку в домашніх умовах.
Саме за це геркулесове завдання взявся Петлюра в Україні. На тлі найгірших труднощів, без будь-якої підтримки з боку Антанти, він зміг домовитися з Румунією, Польщею та Італією. Святий Престол визнав його уряд. Тільки Антанта, як і раніше, цуралася його. Однак його не можна звинуватити в тому, що він германофіл, і він підняв усю Україну на захист своєї незалежності, і ця вимога така ж законна, як претензія Польщі, Чехо-Словаччини чи Фінляндії.
ГРАФ ТИШКЕВИЧ, ПРЕЗИДЕНТ
УКРАЇНСЬКА ДЕЛЕГАЦІЯ НА КОНФЕРЕНЦІЇ.
Уряд України на Конференції представляє делегація на чолі з графом Михайлом Тишкевичем. Граф Тишкевич народився в аристократичній литовсько-українській родині, був палким і переконаним патріотом. Він витратив свої статки та зусилля на справу незалежності України. «Як шкода, — сказав він нам нещодавно, — що так багато французів не знають, що в Україні проживає майже 40 мільйонів жителів зі своєю мовою та літературою, відмінною від мови Росії та Польщі. Україна має національну свідомість, і мислити як самостійний народ – це вже існувати як таке. На жаль, моя країна багата, вона завжди була житницею Європи; її надра багаті кам’яним вугіллям і нафтою в достатку на сході Галичини. Крім того, наші сусіди завжди експлуатували нас, тому що ми були найслабшими і неорганізованими. Але відтепер ми хочемо бути господарями власного будинку. Ми хочемо бути не росіянами чи поляками, а українцями. Президент Вільсон і Ліга Націй дали нам надію і право зробити це.
« Говорили, що ми граємо на руку німцям. Яка єресь! Яка помилка! Тимчасовий уряд України є ентентофільським. Повторюйте це, бо це правда. Він такий позбавлений почуттів, він такий незацікавлений. Франція – земля свободи, а Франція, проникливо додає М. Тишкевич, – далеко; Це не загрожує нашій незалежності. »